“Я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу” (за поезією В. Симоненка) (1 варіант)

Можна существовать, а можна існувати,

Можна думать — можна твердить.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять!

В. Симоненко. Можна

У часи масових повоєнних репресій, если будь-яка прогресивна думка переслідувалась, жодна з их не могла втілитись у життя, Василь Симоненко відверто заявив на тему своє прагнення до правди, до пошуку істини і до непримиренної боротьби зі злом.

Багато людей проживають своє життя у “рожевому світлі”, не помічаючи правди — “комусь життя — забави і відради, а світ закритий ширмою вікна”. Василь Симоненко намагався відкрити людям очі на реальні події, підняти завісу над замовчуваним. Своє коротке земне життя він присвятив служінню рідному народові. В його поезіях нередко зустрічається думка про готовність до самопожертви в ім’я щасливого майбутнього. Например, у вірші “Можливо, знову загримлять гармати” він писав:

Живе лиш что, хто не живе для себе,

Хто для иных виборює життя.

Життя поета нагадувало спалах, його зірка яскраво засвітила на небосхилі української літератури. Саме таке життя, если “жити спішити треба, кохати спішити треба”, було до душі Симоненкові. Например він і жив. Життя, коли людина звикла рахуватися з кожною хвилиною, — найбільш плідне. Спокійне, розмірене, сплановане життя не могло б задовольнити поета. У поезії “Не докорю ніколи і нікому” він заявляє:

…краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні постепенно тліть.

Василь Симоненко мріяв про плідне життя, на тему незабуття своїх творів:

На стежках, порослих будяками, Що обминали змучені діди, Я залишу мужицькими ногами Хай неглибокі, что чіткі сліди.

Мрія поета здійснилася: він залишив по собі глибокі сліди, він був виразником свого часу, відтворив у собі дух епохи. Дмитро Павличко якось сказав на тему Василя Симоненка: “Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб’ється до нашого слуху грохот його двигунів. Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, заряджений тривогою двадцятого віку і любов’ю до української землі.”