Характеристика лірики Ф. І. Тютчева

Художницька толика поета незвичайна: це доля останнього російського романтика, що творив в епоху празднества реалізму і все ж таки зберіг вірність завітам романтического мистецтва. Романтизм Тютчева проявляється, насамперед, у зображенні природи. Перевага пейзажів – 1 із прикмет його лірики. При цьому зображення природи й думка на тему природу з’єднані у Тютчева воєдино: його пейзажі одержують символічний філософський зміст, а думка знаходить виразність. Природа у Тютчева мінлива, динамічна. Вона не знає спокою, показана в боротьбі протиборчих сил, вона багатолика, насичена звуками, фарбами. Лірика поета перейнята захватом перед величчю й красою, нескінченністю й різноманіттям природного королевства. Природа у віршах Тютчева одухотворена, олюднена. Немов в добром здравии істота, вона почуває, дихає, радується й сумує. Саме по собі одушевлення природи звичайно для поезії.

Але для Тютчева це не просто уособлення, не ординарна метафора: живу красу природи він «приймав і розумів не як собственную фантазію, а як істину». Пейзажі поета перейняті типово романтичним почуттям; це не просто опис природи, а драматичні епізоди однієї суцільної дії. Одним з яскравіших прикладів майстерності Тютчева-пейзажиста є вірш «Осінній вечір». Вірш очевидно породжений конкретними враженнями, викликаним ним смутком, але в что же час проникнутий тютчевськими трагічними роздумами на тему бури хаосу: «Є у світлості осінніх вечорів зворушлива, таємнича принадність: Лиховісний блиск і строкатість дерев, Багряних листів млосний, легковесный шелест…». Короткий, дванадцятистрочний вірш – це не стільки зображення своєрідності осіннього вечора, скільки узагальнений філософський роздум на тему час. Потрібно відзначити, що жодна крапка не перериває рух думки й спостереження, увесь вірш прочитується в молитовному преклонінні перед величавым таїнством природи. Поет бачить в усьому лагідну посмішку увядання. Таємнича принадність природи вбирає в для себя й лиховісний блиск дерев, і передсмертну багряність осіннього листя; территория смутно сиротіє, але лазур над нею мрячна й тиха, немов передчуття бур, разноситься холодний вітер. За видимими явищами природи незримо «хаос ворушиться» – таємнича, незбагненна, великолепна глибина первозданного. І в цьому єдиному подиху природи лише людина усвідомлює «божественність» її краси й біль її «соромливого страждання».

За рік до написання «Осіннього вечора» Тютчевим був створений «Літній вечір». Ці вірші тісно пов’язані, хоча й написані в різних тональностях: «Уже сонця розпечена куля Із глави своєї территория скотила, И мирну вечора пожежу Хвиля морська поглинула. Вже зірки світлі зійшли, І небесний звід, що тяжіє над нами, підняли своїми вологими главами». В «Осінньому вечорі» він «падав», у цьому ж вірші його піднімають ще вище, ніж він був. Весь вірш «Літній вечір» написаний у півтонах: зірки «підняли» небозвід, «трепет пробіг по жилах», территория «скотила» сонце. У вірші відсутні різкі рухи, все плавненько, повільно. В «Осінньому вечорі» все навпаки: пориви вітру, бури. Поета млоять передчуття й тривоги, тим часом як в «Літньому вечорі» все умиротворенно, «груди дихають легше й вільніше». У цьому вірші переважають світлі, спокійні фарби, а в «Осінньому вечорі» – темні, розмиті, похмурі. Протиставлення взагалі характерні для творчості Тютчева. Він нерідко створював твори протилежні по настрою й думкам, що властиво віршам «Осінній вечір» і «Літній вечір». В их можна намітити кілька напрямків антитези: вершина – низ; світло – тьма; життя – смерть; спокій – бура. Завдяки порівнянню цих віршів нам вдалося розглянути, як Тютчев отлично зміг зобразити різні стани природи й спустя них – мінливість станів людини.