«Великі» і «другорядні» письменники в літературному процесі

Традиційно у свідомості читачів-нащадків кожну літературну епоху представляють видатні письменники, що входять в устояну обойму класиків. Класиків ми читаємо, а ще більше почитаємо. Їх ми ретельно вивчаємо в школі. Але крім літераторів “першого” ряду завжди були й будуть в історії словесності автори “другий”, “третьої” і т. д. величини. Ці автори, хто справедливо, а хто, навпроти, спустя безтурботну марнотратність сучасників, виявляються виключеними з літературної пам’яті нащадків

В. Е. Хализев зв’язує подання на тему “другорядних авторів” з іншим, не менш розповсюдженим у літературознавстві поняттям “белетристика”. Учений пропонує вважати белетристику “літературою “иного” ряду, але в той же час имеющей незаперечні достоїнства й принципово відрізняється від літературного “низу” (“чтива”, “примітивної літератури”, “паралитератури”). Така словесність здатна викликати загострений інтерес сучасної читаючої публіки, але оскільки література ця вторинна, вона поступово поступається місцем верховим створенням мистецтва текста. І саме ці верхові тексти стають класичними. Белетристика ж випадає зі звичного читацького побуту

не все, бувають випадки, коли вона знову на маленький час поповнює читацький репертуар нащадків. Але для цього, принаймні, треба, щоб щасливо для белетристичного слову зложилися обставини й книга “другого” ряду потрапила б у фон зору пізніших инсценировщиков і екранизаторов.

Такий, зокрема, виявилася толика великого (по обсязі) белетристичного роману Вс. В. Крестовского “Петербурзькі нетрі”, опублікованого на сторінках журнальчику “Вітчизняні записки” в 1864- 1866 р. У цьому романі були використані матеріали галасливо обговорювалися в Росії початку 1860-х рр. скандальних, кримінальних явищ і фактів, касавшихся світського життя, голосних вуличних петербурзьких подій, судових справ. Багато читачів-сучасники зустріли любовь3 з гарячим інтересом. Спрацювала й захопливість авантюрної фабули

Пізніше на тему роман забули. Така доля майже любого белетристичного твору. Але в 1990-е роки, у пору всеобщего захоплення, що почалося, телебачення гостросюжетними детективами з таємничими зав’язками й настільки ж запаморочливими розв’язками, з’явився телесеріал за мотивами роману Вс. В. Крестовского “Петербурзькі таємниці”. Телесеріал швидко знайшов популярність. Відмінна режисура, чудовий склад акторів, операторське мистецтво зробили собственную справу. На кілька років і самому роману Вс. В. Крестовского був забезпечений не тільки зрительский, але й повторний читацький успіх. Відомо, принаймні, 3 його зроблених на швидку руку перевидання

Однак зрозуміло, що незабаром інтерес до цьому літературного “продукту” знову впав, довівши тим самим справедливість загальних висновків щодо долі белетристики

Белетристика більш-менш оригінальна й белетристика епігонська була постійно в фон зору М. Е. Салтикова-Щедріна-Критика. Свої блискучі й убивчі рецензії, присвячені невдачливим белетристам-епігонам, він міг почати например: “Пан Авенариус письменник молодий, але положительно нічого не обіцяє в майбутньому”, або: “З легкої руки м. Львова (создателя комедії “Світло не без добрих людей”) у російській літературі утворилася зовсім нова среднее учебное заведение, що поставила метою своїх зусиль затверджувати затверджене й обгороджувати обгороджене”.

М. Е. Салтиков-Щедрін сформулював раз з головних законів епігонської белетристики, що виражається у формулі: “затверджувати затверджене”. У рецензії на поетичні твори Я. П. Полонского, Салтиков-Щедрін в 1869 році писав: “Значення другорядних письменників на поприще науки й літератури важно. Вони корисні не тільки як вульгаризаторів посторонних ідей, але іноді навіть як цілком самостійних дослідників істини. Думка містить у собі джерело такового багатства висновків і застосувань, біля якого можуть знайти для для себя їжу не тільки так звані ініціатори, але й просто люд із чуйним і сприйнятливим розумом”.

Це щедринское висновок має для нашої что першорядне значення. Мовлення адже йде саме на тему те, що “другорядні” белетристи не просто йдуть у фарватері “величавых”, але й можуть знайти цілком самостійну мощь

Отут адже часом відкривається парадоксальна ситуація. Виявляється, що загублені в Леті літературні імена й добутки не тільки живі, але й можуть дивувати своїм “особи не загальним вираженьем”, своєю самобутністю, за якої вгадуються естетические відкриття, одностайно приписані “величавым”.

У ціннісному відношенні завжди виділяється вище й что, що веде до нього, але “не дотягає”, а також більше локальне, більше скромне й навіть по видимості непоказне. Звичайно, щоправда, не уточнюється, скільки ж (иных, третіх…) “рядів” допускає саме поняття “літературний процес”.

Скажемо, аматори словесності, що творять для шкільного або домашнього споживання, для свого сімейного кола, входять у ці “ряди” і “ступеня”? Згадаємо домашні театри, салонне музицирование, літературні кружки, журнально-газетні видання в навчальних закладах (від Царскосельского ліцею до шкільних “стінгазет” нашого часу)… Якщо в столицях подібні “факти” потопають у море загальнозначущих культурних явищ, что, скажемо, для “глухої” провінції, для малих міст і сіл значення этих острівців мистецтва помітно зростає

А настирливі графомани? Їх багато за всіх часів, і їхньої спроби самоствердитися й бути заміченими (а что й відзначеними!) трапляються занадто навіть часто. І сьогодні (як і за старих часів) вони наполегливо атакують редакції печатные изданий, журналів, радіомовлення з метою неодмінно бути прочитаними й почутими

А відверто слабкі по художній частині літератори, які, трапляється, проникають за всіх часів на сторінки печатки? І ніяка цензура їх не зупиняє. Навпроти, здається, що суворій цензурі вони часом миліше, ніж творці багатозначних і “заплутаних” (підозрілих) поетичних текстів

Більше такого как, влада часто захищає саме слабко обдарованим, але у всіх змістах “слухняним” літераторам. Згадаємо например звану секретарську, номенклатурну, офіціозну літературу радянської епохи, що великодушно вдостоювалася орденами й преміями. Так, “утвору” цих літераторів виявляються по справедливості недовговічними. Але не все й у тім, що свій розбещуючий вплив вони роблять на смаки масового споживача друкованої продукції, на долі теперішніх (нередко переслідуваних владою) авторів