Твір по літературі на тему Лірика Ф. І. Тютчева в моєму сприйнятті

Які б вірші Тютчева я не читала, більше за все мене потрясла любовна лірика. Поет був щасливий у коханні, не міг жити без нього, був закоханий із ранньої молодості до глибокої старості. Для нього то був час золотий – час суцільної закоханості в життя, у блискуче товариство молодих, прекрасних жінок. Будучи некрасивим зовні, небольшого зросту, лисуватий, сухорлявий, він користувався великою популярністю серед женщин вищого світу Москви, Петербурга, Парижа, Мюнхена. У чому ж полягав тайна чарівності Тютчева? Я думаю, він підкорив жінок своїм інтелектом і неабиякою романтичною натурою. У його улюблених віршах невимовне почуття таємничості: Предпочитаю глаза твои, мой друг, С игрой их пламенно-дивной, Когда их приподнимешь вдруг И, словно молнией небесной, Окинешь быстро целий круг…

У більшості своїх творів поет старанно приховує свого адресата, і лише по ледь помітних прикметах можна здогадатися, до кого це звертання:

    Она посиживала на полу И груду писем разбирала. И, как остившую золу, Брала их в руки и кидала.

Ці рядки присвячені другій дружині Тютчева – Ернестині Федорівні. Спостерігаючи любовь3 свого чоловіка, вона зберегла самовладання, гідність і кохання до нього. На схилі років поет оцінить це і зрозуміє, що пішло з його життя зі смертю дружини:

    Любима ти, и например, как ти, любить – Нет, никому еще не посчастливилось! О, господи!.. И зто пережить… И сердце на обрывки не разорвалось…

П’ятнадцять років тривав «блаженно-фатальний» любовь3 Тютчева з О. О. Денисьєвою, протягом яких автором був створений знаменитий денисьєвський цикл, шедевр російської любовної лірики. У нього ввійшли такі вірші, як «Предопределение», «О, не беспокой меня укорой справедливои…», «В разлуке єсть высочайшее значенье», «Последняя любовь».

Тютчев писав:

    О, как убийственно ми предпочитаем… … Ми то всего вернее губим, собственно что сердцу нашему милей!

Дійсно, сам він став причиною відторгнення суспільством його коханої: зв’язок їх вважали порочним. Зазнаючи задушливе почуття сорому, поет пише своє звертання до Денисьєвої:

    Чему молилась ти с любовью, собственно что как святиню берегла, О судьба людскому суесловью На поруганье кинула. Толпа вошла, толпа вломилась В святилище души твоей, И ти не желая того постидилась И тайн, и жертв, доступних ей…

Тим часом життя поета наближається до кінця. Здається, повинні зазвучати вірші, у яких создатель підводить підсумки свого буття. Але, усупереч хворобам, старості, продовжують звучати ноти кохання:

    О, как на склоне наших лет Нежней ми предпочитаем и суеверней… Сияй, сияй, прощальний свет Любви последней, зари вечерней! О ти, последняя приверженность! Ті и блаженство и безнадежность.

Для мене поезія Тютчева – це музика, яка хвилює душу, яка наповняє її безмежною любов’ю до усього: до людини, до природи, до батьківщини, до тварин. Його поезія проникає в найпотаємніші куточки моєї душі. Тютчев навчив мене помічати что, що раніше я не помічала, милуватися тим, що не впадає в око.