Сюжет повесті Бондарева «Гарячий сніг»

У роки Великої Вітчизняної війни письменник як артилерист пройшов довгий шлях від Сталінграда до Чехословаччини. Серед книжек Юрія Бондарева про війну «Гарячий сніг» займає особливе місце, відкриваючи нові підходи до рішення моральних і психологічних завдань, поставлених ще в його перших повістях – «Батальйони просять вогню» і «Останні залпи». Ці 3 книги про війну – цілісний і мир, що розвивається, що досяг в «Гарячому снігу» найбільшої повноти й образної сили

Події роману «Гарячий сніг» розвертаються під Сталінградом, південніше блокованої радянськими військами 6-й армії генерала Паулюса, у прохладному грудні 1942 року, коли одна з наших армій стримувала в приволзькому степу удар танкових дивізій фельдмаршала Манштейна, що прагнув пробити коридор до армії Паулюса й вивести неї з оточення. Від успіху або неуспіху цієї операції в значній мірі залежав итог битви на Волзі й, може, навіть строчки закінчення самої війни. Час дії роману обмежено всього декількома деньками протягом яких терои Юрія Бондарева самовіддано обороняють малюсінький п’ятачок землі від німецьких танків

В «Гарячому снігу» час стислий навіть щільніше, ніж у повісті «Батальйони просять вогню». «Гарячий сніг» – це недовгий марш армії, що вивантажилася з ешелонів, генерала Бессонова й бій, що например багато вирішив у долі країни; це захололі морозні зорі, 2 дні й дві нескінченні грудневі ночі. Без ліричних відступів, начебто в создателя від постійної напруги перехоплене подих, любовь3 «Гарячий сніг» відрізняється прямотою, безпосереднім зв’язком сюжету зі справжніми подіями Великої Вітчизняної війни, з одним з її вирішальних моментів. Життя й погибель героїв роману, самі їхні долі висвітлюються тривожним світлом справжньої історії, у результаті чого все знаходить особливу вагомість, значущість

У романі батарея Дроздовского чи поглинає не всю читацьку увагу, дія зосереджена по перевазі навколо невеликого количества персонажів. Ковалів, Уханов, Рубін і їхні товариші – частка великої армії, вони – люд, народ у тій мері, у який типізована особистість героя виражає духовні, моральні риси народу

В «Гарячому снігу» тип народу, що встав на війну, виникає перед нами в ще небувалій до такого как в Юрія Бондарева повноті вираження, у багатстві й розмаїтості характерів, а разом з тим і в цілісності. Цей тип не вичерпується ні фігурами молодих лейтенантів – командирів артилерійських взводів, ні колоритними фігурами тих, кого традиційно прийняте вважати особами з народу, – начебто небагато боягузливого Чибисова, спокійного й досвідченого навідника Євстигнєєва або прямолінійного й грубого, їздового Рубіна; ні старшими офіцерами, этими, як командир дивізії полковник Деев або командуючий армією генерал Бессонов. Тільки всі разом, при всій різниці чинів і звань, вони становлять тип народу, що бореться. Сила й новизна роману полягає в тім, що єдність це досягнуто як би саме собою, відбито без особливих зусиль создателя – живою, що рухається життям

Загибель героїв напередодні перемоги, злочинна неминучість смерті містить у собі високу трагедійність і викликає протест проти жорстокості війни і її сил, що розв’язали. Умирають герої «Гарячого снігу» – санінструктор батареї Зоя Елагина, соромливий їздовий Сергуненков, член Військової из-за Веснин, гине Касимов і багато хто інші… І у всіх цих смертях винувата війна. Нехай у загибелі Сергуненкова винне й бездушшя лейтенанта Дроздовского, нехай і провина за погибель Зої лягає почасти на нього, але як ні великовата провина Дроздовского, вони насамперед – жертви війни

У романі виражене розуміння смерті – як порушення вищої справедливості й гармонії. Згадаємо, як дивиться Кузнєцов на вбитого Касимова: «Зараз під головою Касимова лежав снарядний ящик, і юнацька, безвуса особа його, не так давно живе, смагляве, що стала мертвотно-білою, стоншеною моторошною красою смерті, здивовано дивилося волого-вишневими напіввідчиненими глазами на свої груди, на розірвану в жмути, висічену тілогрійку, наверняка й після смерті не осяг, як же це вбило його й чому він например і не зміг устати до прицілу».

Ще гостріше відчуває Кузнєцов необоротність втрати їздового Сергуненкова. Адже здесь розкритий сам механізм його загибелі. Ковалів виявився неспроможним свідком такого как, як Дроздовский послав на вірну погибель Сергуненкова, і він, Кузнєцов, уже знає, що назавжди прокляне для себя за те, що бачив, був присутній, а змінити нічого не зумів

В «Гарячому снігу», при всій напруженості подій, все людське в людях, їхні характери живуть не окремо від війни, а взаємозалежні з нею, постійно під її вогнем, если, здається, і голови не підняти. Звичайно хроніка боїв може бути пересказана окремо від індивідуальності його учасників, – бій в «Гарячому снігу» не можна переказати інакше, чим спустя долю й характери людей

Істотно й вагомо минуле персонажів роману. В 1 воно майже безхмарне, в інших – таке складна й драматичне, що колишня трагедия не залишається за, відсунута війною, а супроводжує людину й у бої західніше Сталінграда. Події минулого визначили військову долю Уханова: обдарованої, сповненої енергії офіцер, якому б і командувати батареєю, але він тільки сержант

Крутий, заколотний нрав Уханова визначає і його рух усередині роману. Минулі лиха Чибисова, тільки-хотя не зломили його (він провів кілька місяців у німецькому полоні), відгукнулися в ким ужасом і багато чого визначають у його поводженні. Например чи інакше в романі прослизає минуле й Зої Елагиной, і Касимова, і Сергуненкова й відлюдного Рубіна, чию відвагу й вірність солдатському боргу ми зуміємо оцінити тільки до кінця роману

Особо важливо в романі минуле генерала Бессонова. Думка на тему сина, що потрапив у німецький полон, утрудняє його позицію й у ставці, і на фронті. А если фашистська листівка, що повідомляє про что, що син Бессонова потрапив у полон, попадає в контррозвідку фронту в руки підполковника Осика, здається, що виникла погроза й службі Бессонова.

Напевно, саме загадкове з миру людських відносин у романі – це виникаюча між Кузнєцовим і Зоєю любов

Війна, її жорстокість і кров, її строчки, що перекидають звичні подання про час, – саме вона сприяла настільки стрімкому розвитку цієї любові. Адже це почуття складалося в ті короткі годинники маршу й поединку, коли немає часу для міркувань і аналізу своїх почуттів. І починається все це з негромких, незрозумілих ревнощів Кузнєцова до відносин між Зоєю й Дроздовским. А незабаром – например мало часу проходить – Кузнєцов уже гірко оплакує загиблу Зою, і саме із цих рядків узята назва роману, если Кузнєцов витирав мокре від сліз особа, «сніг на рукаві ватника був гарячим від його сліз».

Обманувшись спочатку в лейтенанті Дроздовском, кращому тоді курсанті, Зоя протягом усього роману, відкривається нам як особистість моральна, цільна, готова на самопожертву, здатна осягнути своїм серцем біль і страждання багатьох. Вона як би протекать через безліч випробувань, від настирливого інтересу до грубого відкидання. Але її доброти, її терпіння й співчутливості дістає на всіх, вона воістину сестра бойцам. Образ Зої якось непомітно наповнив атмосферу книжки, її головні події, її сувору, жорстоку реальність жіночим початком, пещенням і ніжністю

Раз з найважливіших конфліктів у романі – конфлікт між Кузнєцовим і Дроздовским. Цьому конфлікту віддано чимало місця, він оголюється дуже різко й с легкостью простежується від початку до кінця

Спочатку напруженість, що йде ще в передісторію роману; несогласуемость характерів, образi, темпераментів, навіть стилю мовлення: м’якому, роздумливому Кузнєцову, здається, важко виносити уривчасте, командне, незаперечне мовлення Дроздовского. Довгі годинники поединку, безглузда загибель Сергуненкова, смертельне поранення Зої, у якому почасти винний Дроздовский, – все це утворить пропасти між двома молодими офіцерами, моральну несумісність їх существований.

У фіналі пропасти ця позначається ще різкіше: четыре вцілілих артилеристів освячують у солдатському казанку тільки що отримані ордена, і ковток, що кожний з их зробить, це насамперед ковток поминальний – у ньому гіркота й скорбь втрат. Орден одержав і Дроздовский, адже для Бессонова, що нагородив його, – він уцілілий, поранений командир батареї, що вистояла, генерал не знає на тему тяжку провину Дроздовского й швидше за все ніколи не довідається. У цьому теж реальність війни. Але недарма письменник залишає Дроздовского осторонь від тих, що зібралися в солдатського казанка

Найбільшої висоти етична, філософська думка роману, а також його емоційна напруженість досягає у фіналі, если відбувається несподіване зближення Бессонова й Кузнєцова. Це зближення без безпосередньої близькості: Бессонов нагородив свого офіцера нарівні з іншими й рушив далі. Для нього Кузнєцов усього лише раз з тих, хто на смерть стояв на рубежі ріки Мишкова. Їхня близькість виявляється більше піднесеною: це близькість думки, духу, погляду на життя. Наприклад, вражений загибеллю Веснина, Бессонов обвинять себе в тім, що через свою нетовариськість і підозрілість він перешкодив зложитися між ними дружнім відносинам («такими, як хотів Веснин, і якими вони повинні бути»). Або Кузнєцов, що нічим не міг допомогти розрахунку, що гине на його глазах, Чубарикова, що терзається пронизливою думкою на тему те, що все це, «здавалося, повинне було відбутися что, що він не встиг зблизитися з ними, зрозуміти кожного, полюбити…».

Розділені нерозмірністю обов’язків, лейтенант Кузнєцов і командуючий армією генерал Бессонов рухаються до однієї мети – не тільки військової, але й духовної. Нічого не підозрюючи на тему думки один одного, вони думають на тему одне й те саме й в одному напрямку шукають істину. Обоє вони вимогливо запитують для себя про мету життя й про відповідність їй своїх учинків і устремлінь. Їх розділяє вік і ріднить, як батька із сином, а что і як брата із братом, любов до Батьківщини й приналежність до народу й до людства у вищому змісті цих слів