Основні теми та ідеї лірики Ф. І. Тютчева

Видатний російський лірик Федір Іванович Тютчев був у всіх відносинах протилежністю своєму сучасникові і майже ровесникові Пушкіну. Якщо Пушкін одержав дуже глибоке й справедливе значення «сонця російської поезії», то Тютчев – «нічний поет». Хоча Пушкін і надрукував у своєму «Сучаснику» в останній рік життя велику добірку віршів тоді нікому не відомого, що находився на дипломатичній службі в Німеччині поета, навряд чи вони йому дуже сподобалися. Хоча там були такі шедеври, як «Бачення», «Безсоння», «Як океан обіймає кулю земну», «Останній катаклізм», «Цицерон», «Про що ти виєш, вітер нічний?..», Пушкіну була далека насамперед традиція, на яку опирався Тютчев: німецький ідеалізм, до якого Пушкін залишився байдужий, і поетична архаїка XVIII – початку XIX століття (насамперед Державін), з яким Пушкін вів непримиренну літературну боротьбу.

З поезією Тютчева ми знайомився в початковій школі, це вірші на тему природу, пейзажна лірика. Але головне у Тютчева – не зображення, а осмислення природи – філософська лірика, і приятеля його тема – життя людської душі, напруженість любовного почуття. Єдність його ліриці надає емоційний тон – постійна неясна тривога, за якій притащиться неясне, але незмінне відчуття наближення загального кінця. Поряд з нейтральними в емоційному плані пейзажними замальовками, природа у Тютчева катастрофічна й сприйняття її трагедійне. Насамперед у этих віршах як «Безсоння», «Бачення», «Останній катаклізм», «Як океан обіймає кулю земну», «Про що ти виєш, вітер нічний?..». Уночі у поета відкривається внутрішній пророчий зір, і за спокоєм денної природи він бачить стихію хаосу, чревату авариями й катаклізмами. Він слухає всесвітнє мовчання покинутого, посиротілого життя (взагалі життя людини на землі для Тютчева є примарою, сном) і оплакує наближення загальної останньої години. У что же час поет визнає, що глас хаосу, що відчувається вночі, хоча й незрозумілий, глухий для людини, але й глибоко родинний настрою його збентеженої душі. Життя людської душі повторює й відтворює лагерь природи – думка віршів філософського циклу: «Цицерон», «Як над гарячею золою», «Душа моя – елізіум тіней», «Сльози людські», «Хвиля й дума», «Два голоси». У житті людини і суспільства теж бурі, ніч, захід, панує толика (про це вірш «Цицерон» зі знаменитою фразою: «Блаженний, хто відвідав цей мир в його хвилини фатальні»). Звідси гостре відчуття кінця буття («Як над гарячею золою»), визнання безнадійності («Два голоси»). Настільки ж катастрофічне й згубне для людини кохання («Приречення», «Останнє кохання»). Звідки ж у Тютчева всі ці «страсті фатальні»? Вони визначені епохою величавых соціально-історичних катаклізмів, у яку жив і творив поет. Звернемо увагу, що творча активність Тютчева прийшлася на рубіж 20-30-х років, если революційна активність і в Європі, і в Росії пішла на регресс і затвердилася миколаївська реакція, і на кінець 40-х років, если по Європі знову прокотилася хвиля буржуазних революцій. Розберемо вірш «Я лютеран предпочитаю богослуженьє», датоване 16 вересня 1834 року. Чим привабила православного християнина Тютчева віра німецьких протестантів, послідовників начинателя європейської Реформації Мартіна Лютера? Він побачив в обстановці відправлення їх культу настільки родинну його душі ситуацію загального кінця: «Зібравшись в проезжую часть, востаннє вам віра має бути». что так «порожній і голий» її будинок (а в першій строфі – «Цих голих стін, цей святилище порожній»). Разом з тим у цьому вірші Тютчев із приголомшливою силою виразив зміст будь-якої релігії: вона стряпать людину, його душу до останнього відходу. Адже погибель з релігійної точки зору – благо: душа вертається в своє божественне лоно, з якого вийшла при народженні. Християнин виноват бути всяку мить готовим до цього. Він і идти4 у Божий храм потім, щоб підготувати до цього душу. «Але година установилась, пробив час… Молитеся Богу, В останній один ви молитись тепер».