Образ Івана Вишенського (за однойменною поемою І. Франка)

На зламі XVI—XVII ст. одним із найоригінальніших письменників-полемістів був Іван Вишенський. За припущенням І. Франка, у житті І. Вишенського виновата була трапитись якась подія, яка например вплинула на нього, що він вирішив стати ченцем. Іван Вишенський викриває несправедливість, брехливість, лицемірство, ненависть до незатейливого люду, розбещеність не лише польського, а й українського панства, особо ж вищого духовенства. «Була се натура ординарна й сильна, що не вміла кривити душею, а то щира і сміла душа і яке живе что міцне слово були у нашого письменника!» — із захопленням відгукувався на тему нього Іван Франко. Іван Вишенський писав послання й полемічні трактати, в яких обстоював життєві інтереси народу, викривав жорстоких панів что єпископів, мріяв про справедливий суспільний образец3. Найвизначніші його твори — «Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до князя Острозького», «Послання до єпископів». Послання не втратили своєї актуальності і в наш час. Ідею творів І. Вишенського можна визначити например: Бог дав життя людині, щоб вона прожила його відповідно до законів християнської моралі. З творів Вишинського постає суперечливий тип ченця («голяка-странника»), який, відмовившись від утіх життя, продовжує вірно і полум’яно любити рідний край, пристрасним текстом нещадно викриваючи можновладців.

Іван Вишенський був чернець-изувер і демократичний діяч в одній особі. Його творчість і взагалі вся полемічна література такого как часу виводили українство в коло ідей Реформації. І. Франко писав: «Іван Вишенський порушує душу, збуджує «голос власного сумління», утверджує «ідеали моральні, глибоко гуманні і поступові». Могутній пламя, який горить у писаних словах Вишенського не перестає й досі промовляти до нашого серця». «Писаніє до всех обще…» являє собою літературну форму листа, що була притаманна творчості І. Вишенського. І. Франко писав: «Жива натура нашого создателя, проявляючися в його писаннях, так і перла його до форми листу, тобто до такого как, щоб промовляти лише в обличчя до свого суперника чи прихильника, переконувати не самою силою абстракційно-богословських аргументів, але моральним і психологічним впливом особи на особу, живого текста, тону, колориту, бесіди… Форма послання свобідна, безпретенсіональна і заразом інтимно-суб’єктивна відповідала найбільше його натурі».

Вимальовується своєрідність послання — создатель оперує широкими викривальними узагальненнями. Сила Вишенського-художника передаваться у його слабість. На цьому наголошував І. Франко: «Ані талант єго, ані політична освіта не вистарчили на что, щоб із сего матеріалу зробити працю публіцистичну, вийшло тільки ефективне щодо форми, але слабе щодо річи наслідування старозавітного пророка». І здесь же І. Франко про цей твір болтать: «Писаний він з великим запалом, але грішить подекуди многословієм і риторикою, хоч взагалі робить сильне враження, а поодинокі уступи з огляду на мощь враження і величність помислів належать до найкращого, що взагалі посідає наша література». Соціальні контрасти І. Вишенський передає контрастами стильовими.

У свій час І. Франко наголошував на особливому ліризмі творів І. Вишенського. У «Послання до єпископів» создатель вклав багато почуття, причому це схвильованість не аскета-затворника, а любов демократа до голодних, обідраних, яких він захищає перед феодалами что відстоює їх людську гідність. «Я же ся вы духовними, а не толко духовними, — запитує І. Вишенський, — але и правильными звати можете, коли брата своего, во единой купели крещения — верою и от единое мамы — благодати ровно з собою породнившагося, подлейшим от для себя чините, уничижаете, и ни за што быти вменяете, хлапаете, кожемякаете». «Послання до єпископів» закінчується оптимістично. І. Вишенський вірить у мощь свого народу, який ніколи не піде за уніатами на «блуд» до римської церкви і боротиметься також проти соціального і національного гноблення. «Ніколи ще до такого как часу сильні мира сего, світські чи духовні, не чули від незатейливого южноруса таких гордих, рішучих і потрясаючо сильних слів» (І. Франко).

Спробуємо зробити уявну мандрівку в давнину, у XVII століття, а точніше — період між 1610—1621рр. Греція. У ті далекі часи вона була центром православного християнства. На гору Афон звідусіль ішли віруючі. Більшість з их, відвідавши святі місця, поверталися додому, але були й такі, що лишалися здесь, приймали чернецтво і все подальше життя проводили в молитвах, сподіваючись на «милість божу». 1-го дня, коли сонце байдуже відбивалося у синіх хвилях моря, відчинилася темна брама монастиря і з подвір’я виступив хід. Почувся монотонний спів. Наче відблиски пожежі, над головами монахів коливалися червоні хоругви.

Попереду молодий чернець ніс дерев’яний хрест із розп’яттям. Далі йшла процесія босых ченців. Серед них важко пересував ноги зморщений похилий дідусь. Ординарна сірячина, накинута на голе тіло,

У руках невеликий березовий хрест. Морський вітер розвівав його білу, наче молоко, бороду. Хід повільно рухався до кам’янистих проваль. Урешті зупинився над безоднею. До білобородого старця підійшов ігумен, настоятель монастиря, і схвильовано, трохи тремтячим голосом запитав:

— Чи по добрій волі йдеш у цю печеру, старче Іване?

— Например, — глухо відповів старець.

— Чи навіки ти відцурався від світу, від рідних, від земного життя?

— Например, — ще глухіше повторив старець.

— Чи усвідомлюєш ти безповоротність такого как, до чого прагнеш, чи не боїшся самоти, чи не явиться у годину тяжких роздумів до для тебя каяття?

— Ні, — відповів він.

— Будь же благословенний, — сказав ігумен. — Тепер у земному у житті для тебя не стало. Будь ти між нами братом, вознеси же у своєму подвигу!

Сказавши це, ігумен поцілував старця. 2 наймолодші монахи обв’язали його мотузком і спустили на виступ скелі. Там була видовбана печера. Тепер вона стала його власною — до смерті. Зі світом залишається раз зв’язок: раз у тиждень прийде чернець, постукає каменем по скелі і буде наслухати стук у відповідь. Якщо стук з’явиться, означать, аскет ще живий, тоді опустить йому кухоль води й пригорщу пряжистого бобу. І например доти, поки стуку не стане.

Хто ж цей чернець? Це був давньоруський письменник І. Вишенський. За висловом І. Франка, він був немов непідкупна совість южноруського народу.

По печері идти4 старець,

Хрест до груді притискає,

Молитви тихенько шепче

І не думає на тему лист.

«Хрест — моє добро єдине,

Хрест — 1 моя надія,

Хрест — одне моє страждання,

Одинокая вітчизна».

Все, що поза ним, омана

І чортячая спокуса:

Лиш раз тут шлях правдивий

І спасенний — шлях хреста.

І пливе душа аскета

На гармонії величній,

Мов на морських хвилях лебідь

Ввысь гойдається то вниз.

Іван Вишенський — син свого часу, если пануючою ідеологією була релігія. Полеміст і шукав у ній порятунку. Він вірив, що, вимоливши прощення у Бога, поліпшить народну долю, уважав, що власний

Приклад аскетичного життя спонукає сильних світу жити праведно і по совісті. Для для себя бачив шлях порятунку — покинути польсько-литовську державу і йти в пустелю. Величавому Каменяреві належать такі слова: «Іван Вишенський може ще і нашому поколінню служити прикладом твердості, стійкості нраву, прямоти та ясності у висловах своїх поглядів і згідності між переконаннями что цілим життям».

У печері в самім вході

Згорблений сидить пустинник

І послание раз в раз читає і сльозами полива.

«Слухай, рідна Україна,

Стара мати-жалібниця,

Голосом плачевним кличе

Воє любеє дитя».

Любеє, нема що мовить,

Що в найтяжчую годину,

В непрозору, люту скруту

Собственную матір покида!

Врем’я йде на неї люте,

Перехресная проезжая часть

Перед нею — хто покаже,

Яким шляхом їй іти?

Не згордуй же сим благанням,

Поспішай спасати матір!

Може, глас твій і ум твій

Все поверне на имущество.

І. Вишенський шукав порятунку в релігії; любов до рідної землі, до народу — ось провідна риса його нраву твердого, стійкого.

Я живу ще! По-старенькому

Ще кохаю Україну,

Решту їй життя віддам.