Незабутнi сторiнки поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки»

Чим уважнiше вчитуєшся у Шевченкову поезiю «Менi однаково, чи буду…», тим виразнiше вимальовується перед нами постать поета як нацiонального пророка. Судьба у Кирило-Мефодiiвському братствi дозволила йому простежити пожвавлення нацiонального руху в Украiнi. Поет розумiв, що це тiльки початок поступового накопичення визвольноi енергii народу. что не дивно, що грубе придушення нацiонального руху, розгром таємного товариства спричинило появу вiрша «Менi однаково, чи буду…» У ньому ми бачимо, як невiдступно истязала Шевченка думка про загрозу вiдродженню Украiни, якщо росiйськi самодержавцi присплять нацiональну свiдомiсть украiнцiв i викоренять з iхньоi свiдомостi бодай натяки на можливiсть iснування самостiйноi украiнськоi держави: …Як Украiну злii люде Присплять, лукавi, i в огнi Їi, окраденую, збудять… Ось що для Шевченка є головним, а не любов i популярность серед спiввiтчизникiв! Вiн без болю зiзнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снiгу на чужинi Ї Однаковiсiнько менi. Але дуже важко повiрити у його байдужiсть щодо причетностi до рiдноi Украiни: «Менi однаково, чи буду // Я существовать в Украiнi, чи нi». Для поета рiдна территория була святою, вiн так щиро ii любив! Але його життєвий шлях несе на собi вiдбиток довгого перебування у крiпацькiй неволi Ї «На нашiй Ї не своiй землi». что перед цими рядками є й iншi: «На нашiй славнiй Украiнi». З 1-го боку, Украiна славна i наша, а з iншого

Ї все-таки, «не своя», бо невiльна, сама собi не належить. Раскидываю мозгами, саме в цьому парадоксi й мiститься генiальна тема твору: вражаюче глибоке вiдображення трагiзму людини, яка например багато зробила для своєi Батькiвщини, але нараз вiдчула, що спустя певнi обставини вiд ii працi може не залишитися й «малого слiду».

Умисне хитрить поет i тодi, коли пише, що «малого слiду не покину» на Украiнi i що його «не пом’яне батько з сином». Навiщо ця «маска» лiричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача пiдозру щодо його щиростi?

На це питання я знайшов вiдповiдь тiльки тодi, если зрозумiв, що цi запевняння поета про власну байдужiсть до такого как, чи буде вiн жити в Украiнi, чи нi, чи згадуватимуть його на рiднiй землi, чи не згадуватимуть, Ї все це для такого как, щоб наголосити: Шевченковi, звiсно, не однаково. Вiсiмнадцять рядкiв вiрша напружено готують нас до важливостi останнiх п’яти рядкiв:

что не однаково менi, Як Украiну злii люде Присплять, лукавi, i в огнi Їi, окраденую збудять… Ох, не однаково менi. У цих рядках Кобзар надзвичайно наверняка передбачив головну проблему украiнськоi нацii, що, мов клинок, висить над нею вже кiлька столiть i яка стала чи не найзлободеннiшою проблемою сьогоднiшнього денька: окраденiсть розбудженоi в огнi революцiйних перетворень Украiни, окраденiсть у час ii оновлення что вiдродження. Тому я з повним правом вважаю поезiю «Менi однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколiнню украiнцiв.

Вплив творчостi Шевченка на розвиток украiнськоi лiтератури, мистецтва, духовноi культури. Передусiм звертає на для себя увагу вступ до поеми. Та й не раз, а два. У них даються мiркування про iсторiю гайдамацького руху, на тему тi джерела, до яких звертався Шевченко, створюючи поему. Але особливе значення, по-моєму, в цих вступах мають рядки-роздуми на тему украiнську мову, лiтературу. Шевченко стверджує, що вiн пише тiєю мовою, «що мати спiвала, як небольшого повивала, з малим розмовляла». Саме «Кобзар», «Гайдамаки» були першими ластiвками украiнськоi лiтератури, а Шевченко, як Данте в Iталii чи Пушкiн у Росii, став основателем украiнськоi лiтературноi мови та нацiональноi лiтератури. I якщо вся поема Ї це уславлення мужностi народних борцiв за свободу, то цi сторiнки поеми

Ї приклад справжнього подвигу генiального поета, який протиставив «шляхетнiй» i культурнiй тематицi тогочасноi лiтератури собственную «кобзарсько-мужицьку» музу.

Найяскравiшi i найбiльш вражаючi сторiнки поеми присвяченi картинам визвольноi боротьби украiнського народу. Пекельнеє свято По всiй Украiнi сю нiч зареве, Потече багато, багато, багато Шляхетськоi кровi. Козак оживе Ї Вiрними лицарями свободи постають перед нами Ярема, Залiзняк, Гонта. Хiба можна забути, як на тлi кривавих пожеж народноi помсти вимальовується постать у чорнiй киреi: мужнiй ватажок этнического повстання Iван Гонта своiм синам хату серед степу «глибоку будує», умолять у них прощення за те, що змушений був убити iх. Непомiрно проезжую часть цiну заплатив вiн за свободу. Спочивайте, дiти, что благайте, просiть бога, Нехай на сiм свiтi Мене за вас покарає, За грiх сей величавый! Простiть, сини! Кожен рядок, кожне текст цiєi поеми дзвенить славою козацькiй вольницi, возвеличує подвиги в iм’я свободи рiдного народу. Поема сповнена i великою тугою за тими славними часами. Серце поета болить вiд такого как, що правнуки героiчних прадiдiв ходять у ярмi, забули своє минуле. Iсторичнi й художньо-лiтературнi джерела поеми Т. Шевченка «Гайдамаки»

У рядi своiх раннiх творiв Шевченко оспiвав героiчне минуле украiнського народу. Поема «Гайдамаки» посiдає визначне мiсце в творчостi поета. «Гайдамаки» написана в видана була вперше окремою книжкою в 1841 роцi. Присвятив ii поет В. I. Григоровичу, секретаревi Академii мистецтв, 1 з учасникiв викупу поета з крiпацтва. Для ii написання Т. Шевченко використав наявнi тодi працi, а головним чином народнi перекази на тему повстання, якi чув поет вiд старожилiв: «Про что, що дiялось на Украiнi 1768 року, розказую например, як чув од старих людей…», Ї писав Шевченко у передмовi до поеми. Багато розповiдей на тему Колiiвщину чув малий Тарас вiд свого дiда, що був ii активним учасником. Згодом Шевченко називав для себя онуком гайдамаки. У «Епiлозi» поеми Шевченко з глибоким почуттям згадує тi захопленi розповiдi дiда: Столiтнi очi, як зорi, сiяли, А текст за словом смiялось, лилось: Як ляхи конали, як стрiха горiла. Сусiди од жаху, од жалю нiмiли. I менi, небольшому, не раз довелось За титаря хныкать. Поет характеризує свою поему як вiдтворення яскравих розповiдей дiда:

Спасибi, дiдусю, що ти заховав В головi столiтнiй что славу козачу: Я ii онукам тепер розказав. Пiд час роботи над поемою Шевченко ознайомився й з деякими друкованими iсторичними джерелами, пов’язаними з Колiiвщиною. Поет скористався ними для свойства суспiльно-полiтичного ладу Речi Посполитоi, конфронтацii магнатiв i шляхти з королiвською владою, зокрема Ї владыкой Станiславом Понятовським, дiяльностi шляхетських конфедерацiй что iхньоi ролi в спричиненнi Колiiвщини. Шевченко ознайомився з романом польського письменника М. Чайковського «Вернигора» i взяв з примiток до нього деякi подробицi для вiдтворення епiзоду захоплення гайдамаками Уманi, зокрема Ї вбивства Гонтою своiх синiв. Але вони виявилися неточними. Гонта не вбивав синiв, что й мав не двох, а одного сина. Для реакцiйних дворянських письменникiв i iсторикiв характерне було негативне трактування Колiiвщини. Гайдамаки для их Ї «злодii», «розбiйники», «кривавi бунтiвники», що заплямували для себя жорстокою розправою над панами. Шевченко рiшуче вiдкинув подiбний погляд на повстанцiв. У базу поеми вiн поклав оцiнку Колiiвщини й гайдамакiв, висловлену в народнопоетичних джерелах-переказах, пiснях, оповiданнях. Все опублiковане в что час Шевченко читав з великим зацiкавленням. Це «Iсторiя Малоi Росii» Д. Бантиш-Каменського, «Iсторiя Русiв» невiдомого создателя, «Iсторiя королiвства польського» та ряд iнших праць. У «Епiлозi» поет спецiально розглянув облуднi посмотри на гайдамакiв як на розбiйникiв i пристрасно заперечив iх. У поемi гайдамаки змальованi як справжнi героi, сини народу, патрiоти, гайдамаччина Ї як героiчна сторiнка визвольноi вiйни украiнського народу проти польсько-шляхетського гноблення. Отже, основним джерелом створення поеми «Гайдамаки» стала видатна iсторична подiя

Ї селянське повстання 1768 р. (гайдамаччина), глибокий iнтерес Тараса Григоровича до iсторii Украiни, використання рiзних друкованих i усних джерел, що iснували на что час. Найважливiшими стали для поета iсторичнi пiснi, думи что перекази, в яких подii з iсторii Украiни трактувалися самими народними масами. Високохудожня й багата украiнська народна творчiсть була для поета також i значним моментом у формуваннi його iсторичних поглядiв.