“Маруся Чурай” Ліни Костенко — історичний роман у віршах

Історичний любовь3 у віршах “Маруся Чурай” Ліна Василівна Костенко опублікувала в 1979 році. Цієї спустя рік цей видатний твір української літератури був відзначений Шевченківською премією. Рідкісний літературний жанр вимагає від создателя особливої майстерності, великої сили мистецької прояви: отлично знати історію і втілювати її у поетичному творі — для цього потрібний неабиякий талант письменника.

Твір “Маруся Чурай” складається з дев’яти розділів, у яких розповідається не тільки на тему драматичне кохання і життя славетної напівлегендарної співачки, а й на тему життя України, її сіл і містечок під час визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Не збереглося жодних архівних документів, які б засвідчили існування Марусі Чурай, що жила приблизно в 1625—1650 роках у Полтаві: жутка пожежа 1658 року знищила всі архіви Полтавського магістрату. А легенди й перекази розповідають йро сильне, але трагічне кохання дівчини-співачки і козака Гриця Бобренка, що помер наглою смертю, мабуть, спустя отруєння. Ця сюжетна лінія вплітається в історичну фабулу роману — народну війну українців за визволення від поляків, татар. Дія твору розгортається в главному в Полтаві, яка на той час була важливим містом, військовим осередком, мала свій козачий полк, який боронив рідну землю, відгукуючись на перший поклик гетьмана:

Годуйте жеребцов! Шлях їм далеченький.

Пильнуйте славу полкових знамен.

Полтаво! Засвіт встануть козаченьки.

Ти припадеш їм знову до стремен.

Оживають у романі історичні герої, яким авторка дає таку саму оцінку, як і народна творчість: Іван Іскра, “полковий обозний, син Остряниці Якова”, Лесько Черкес, “він стане потім побратимом Разіна — Леськом Хромим”, Мартин Пушкар, “ще не старий. І популярность мав, і силу”, Богдан Хмельницький. Вони — запорожці, “люд без круть-верть, все кажуть щиро”, для их є один закон — правда, тому вони всі захищають Марусю на суді. Козаки здатні віддати життя за рідну землю, вони справжні лицарі, що жартують зі смертю під час жорстокої облоги Полтави.

Письменниця не оминає увагою буду земель усієї України, а це видовище жахливе. Іван Іскра, поспішаючи до гетьмана зі звісткою на тему покарання Марусі, бачить: “У Києві — пекло. У Хвастові — чорно. Бурлить і клекоче усе за Дніпром”. Земля підпливла людською кров’ю. Особо гостро переживання за рідну землю звучать у четвертому розділі, если Маруся відправилася на прощу до Києва. Дорогою вона бачить страшну руїну на колись прекрасних просторах. Винуватці — загарбники і зрадники — Ярема Вишневецький, Радзивілл. Зрадливий нащадок Байди розорив Україну податками, які “брав за все — живе і неживе”, “бенкетував, сідав на шию хлопу, пускав дівчат по світу без коси… тримав усе оружною рукой. Був кам’яніший од своїх твердинь.” Моторошно заходити у села-пустки, вкриті воронням, якого — “аж мрачно”, бо коли Ярема тікав, то

…все карав, карав, карав призвідців.

Рубав їм руки, вішав, розпинав,

Садив на палі, голови стинав.

Страшний по ньому залишався слід —

Козацьких тіл кривавий живопліт.

что ще страшніша картина розгортається в самому Києві:

Дзвіниця — мертва. Обгоріли крони.

І все німе — і пылай, і Поділ.

В Литву до себе вивіз наші дзвони

Литовський гетьман Януш Радзивілл.

Не писалися книжки про історію України в той час, что історія її написана кров’ю на нашій землі піснями і невільницькими плачами, “могилами у полі без імен, дорогою до Києва з Лубен”. Видатна українська письменниця Ліна Василівна Костенко, на мою думку, написала “велику книжку нашого народу”, про яку так мріяв мандрівний дяк, супутник Марусі Чурай.