“Кати й жертви”. Олександр Солженицин

Ім’я Олександра Солженицина, довгий час колишнє під забороною, сразу зайняло своє місце в історії російської літератури радянського періоду. В 1989 році в нашій країні був опублікований цикл добутків “Архіпелаг ГУЛАК”, аналізуючи який, можна розкрити сутність что “Кати й жертви”. Солженицин не приховує своєї ворожості до тих радянським, партійним керівникам, а тим більше до керівників НКВД і прокуратури, які самі стали об’єктом жорстоких репресій в 1937 і 1938 роках. У першому томі “Архіпелагу ГУЛАК” Солженицин пише: “Якщо докладно розглядати всю історію арештів і процесів 1936-1938 років, то головну відразу випробовуєш не до Сталіна з його підручними, а до гидких-принизливо-бридких підсудних – відраза до щиросердечної низькості їх після колишньої гордості й непримиренності”. Таке ж відношення создателя до “потоку 1939 року” ми відчуваємо й на сторінках иного тому. Всі ці люди, за твердженням Солженицина, були в роки громадянської війни або колективізації безжалісні до своїх політичних супротивників, і что вони не заслуговують жалі тепер, если “система” повернулася й проти них самих.

Але я ніяк не можу розділити цих настроїв і висловлень Солженицина. По-перше, не можна не враховувати такого как, що серед загиблих в 30-і роки були люд, далеко не однакові по своїх особистих якостях і по ступені відповідальності за злочини попереднього років. Здесь були люди, уже захоплені сталінською системою настільки, що вони, не міркуючи, виконували самі жорстокі накази. Ніяк не можна всіх членів партійного апарата 30-х років зараховувати в злочинці, що одержали по наградах. Я ніяк не можу підтримати Солженицина, що із глузуванням пропонує писати в пресі замість слів “трагічно загинув у роки культу особистості” текста “комічно загинув”. Кращі російські письменники ніколи не позволяли собі знущання над мертвими. Мене неприємно здивували текста Солженицина, що “думка про приниження”, яким піддався в Бутирській в’язниці перед розстрілом нарком юстиції Н. Криленко, що прирікав раніше на ці приниження інших людей, якось “заспокоювала” Солженицина під час опису судових процесів, на яких Криленко виступав обвинувачем. Я думаю, що така позиція создателя дуже далека від простої людяності, на тему яку говорить Солженицин наприкінці другого что. Далі він пише: “З тих пор я зрозумів неправду всіх революцій історії: вони знищують тільки сучасних їм носіїв зла (а не розбираючи, похапцем – і носіїв добра) – саме ж зло, ще збільшеним, беруть собі в спадщину”.

Із цими текстами важко погодитися. На мій погляд, необхідно боротися зі злом у кожній людині, із сучасними його носіями й з несправедливими суспільними відносинами. Спотворити й повернути проти людини можна будь-яку ідею або теорію. Здавалося б, наскільки людинолюбне християнська релігія! Але згадаємо хоча б что, що ще в XVI столітті російська православна церква спалювала єретиків живими, не говорячи вже на тему католицьку на Заході. Звичайно ж, А. Солженицин майстерно намалював жахливі картини злочинів, і з осудом цих злочинів не можна не погодитися. Але я все-таки думаю, що тільки побудова суспільства, де в центрі уваги буде ординарна людина з його потребами й проблемами, може убезпечити людство від повторення подібних злочинів.