Iндiанськi мiфи та легенди у «Пiснi про Гайавату» Генрi Лонгфелло

Ця поема принесла авторовi, Генрi Лонгфелло, свiтову популярность. Вiн написав iї пiсля поїздки до Європи, де ознайомився iз фiнським епосом «Калевала». Центральний тип поеми – вождь племенi оджибуеїв, благородний i мудрий Гайавата. Нащадок Мiсяця i син Захiдного вiтру, Гайавата мав здатнiсть спiлкуватися не тiльки з людьми, але й iз силами природи. Вiн став достойним вождем племенi что, що завжди дотримувався заповiту Владики Життя, Гiтчi-Манiто, якого обоготворяли iндiанцi. Гiтчi-Манiто закликав покiнчити з кровопролиттям, забути звичай кривавої помсти, умиротворенно працювати i жити:

Дав я землю вам для ловiв,

Дав для вас води для рибальства,

Дав ведмедя i бiзона,

Дав для вас оленя i сарну,

Дав бобра вам i казарку,

Напустив я риби в рiки,

На болота – необузданных птахiв,

Що ж примушує вас нищить,

Убивати раз другого?

…Ваша сила тiльки в згодi,

А безсилля – в ворожнечi!

Гiтчi-Манiто закликав запалити люльку згоди. Усi iндiанськi племена: команчiв, гуронiв, делаверiв, оджибуеїв, до яких належав i Гайавата. У поемi ми бачимо, як всi, хто прийшов iз нанесеними на тiло фарбами

Поединку (такий був звичай у iндiанцiв, коли вони виходили на стежку вiйни), пiсля заклику Гiтчi-Манiти запалити люльку згоди i жити як брати, змивають бойову фарбу – фарбу кровi, закопують сокиру вiйни i запалюють люльку згоди.

Цiкавими что пiзнавальними у поемi є також змалювання картин первозданної природи Америки, свiту звiрiв, риб i птахiв.