Ідея служіння митця народові в новелі Коцюбинського «Intermezzo»

Новела «Intermezzo» написана у 1908 році після подій 1905—1907 років, пережитих создателем. Вона містить відгомін цих подій, інтерпретованих М. Коцюбинським спустя переживання ліричного героя, якого більшість критиків ототожнюють із самим создателем. Це дає нам право стверджувати, що в новелі розкривається не тільки тема служіння інтелігенції народові, але й ідея служіння митця суспільству. Почасти ліричний герой — це сам создатель, стомлений безліччю «треба» і «мусиш». Ось як болтать про це М. Коцюбинський: «Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на сберегал. Не тільки власне, а й чуже. А врешті — хіба я принимаю во внимание, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування заходить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім».

Прагнення самотності обґрунтоване неприпустимістю такого как стану морального збайдужіння інтелігенції, розчарованості й апатії, яке з’явилося в період соціальної кризи початку ХХ століття. Як це сталося? Письменник вважає цілком природним что, що митець сприймає усі болі людські як свої: например личить порядній людині, громадянину, а ще більше митцеві, адже, на думку письменника, митець виноват бути чутливим до чужого горя, бо його покликання — бути текстом для безправного народу, його голосом. Справжній митець не поділяє біди свої і чужі, а це нелегко. Є від чого стомитися, є заради чого брати перепочинок. Спокій потрібен митцю, щоб мати змогу набратися душевних сил. Создатель змальовує незвичну для всієї нашої літератури картину збайдужілості людини, если, прочитавши про повішених, вона спокійно заїдає цю звістку сливою. Письменника лякає подібна відсутність нормальної реакції. Що ж потрібно, щоб змінити такий лагерь? Як відповідь на це питання М. Коцюбинський подає прекрасні картини природи, що здатна вилікувати зболену душу. Вона надає снаги, вона нагадує на тему велич вічного і кличе відновити втрачену гармонію заради оновлення, заради самого життя.

А чудо повернення до людини вражає своєю пронизливою правдою. Людина не може бути самотньою увесь час, вона мусить знаходитися серед людей. І місце митця саме у суспільстві — там, де він найбільш необхідний, де болі й страждання людські досягли краю. І ліричний герой новели після духовного перепочинку бажає повернутися до людей. «Говори, говори»,— звертається він до мужчины, що уособлює для нього все скорбь людське. Він знову готовий служити людям, як і належить справжньому митцеві.