Філософська лірика Федора Тютчева

Тютчев – раз із кращих поетів у російській літературі XІX ст. – відомий нам насамперед своєю філософською лірикою. Саме ця спрямованість віршів поета істотно відрізняє його поезію від творчості сучасників, виділяє його твори з-поміж творінь інших відомих поетів такого как часу.

Філософським підгрунтям для творчості Тютчева стали роботи Шеллінга. Дійсно, зв’язок образів ночі й хаосу, думка на тему “нічний бік” людської психіки, що яскраво проступає в тютчевській поезії, беруть свій початок у творчості Шеллінга. На думку філософа, почва історії Всесвіту і життя людської душі – боротьба світла з темрявою, з “хаотичним рухом первісної природи”, з “несвідомою, темною сліпою волею” в природі й людині, яка прагне до споконвічного хаосу, до загибелі.

Однак для розуміння поезії Тютчева істотно, що за подібними віршами у нього стоїть почуття самотності, відірваності від світу, в якому живе поет, глибока зневіра в сили цього світу, усвідомлення неминучої загибелі.

Палке прагнення до злиття з природою опосередковане у віршах Тютчева шеллінгіанською ідеєю живої єдності что цілісності всього Всесвіту. Шеллінг стверджував, що вся природа в добром здравии, що вона має єдину “світову душу”. На тему те ж пише й Тютчев:

Не то, собственно что мните вы, природа:

Не слепок, не неотзывчивый лик -

В ней есть душа, в ней есть воля,

В ней есть любовь, в ней есть язык.

“Світова душа”, “всесвітня свобода” полярна відокремленій волі індивідуальної, окремої людської істоти. Віддалення “окремої волі” людини від “універсальної волі” природи, як вважає Шеллінг, – принцип зла, прагнення до єдності з “всесвітнім життям природи” – умова блаженства. І ця ж ідея декларується у Тютчева:

В собі самому жити вмій.

Є цілий світ в душі твоїй

Таємно-чарівничих мыслей…

Шлях подолання розладу, на думку Тютчева, полягає саме у злитті, у відчутті поєднання свого життя із загальним життям природи.

І дальний від дійсності, ідеальний характер природи Тютчева залежить від такого как, що він сприймає її не ззовні, як якусь об’єктивну данину, а в дусі філософії Шеллінга, немовби зсередини. Самотній серед людей, Тютчев шукає містичного союзу з “душею” природи, відбиваючи у ній власні душевні стани. У філософсько-насиченій ліриці Тютчева ми бачимо перші в російській поезії елементи діалектичного осягнення дійсності. Світ, природа сприймаються ним, з 1-го боку, як загальний зв’язок – “все в мені і я в усьому”, – з іншого, – як безперервна зміна, процес, перебегай, динаміка – “у всьому рух, життя в усьому”.

Поезія Тютчева з надзвичайною силою передає бунтівний лагерь, висловлює бунтарську стихію людської душі. Це поезія думки, яка, за текстами Тургенєва, “завжди зливається з образом, взятим із світу душі або природи”. Це поезія сильних, сміливих і оригінальних образів, різноманітних за тональністю, чудових за ритмами і звучаннями, самобутня, темпераментна, розумна.