Фантастичний реалізм у романі «Буранний полустанок» (”І понад вік триває день”)

Фантастичний реалізм письменника у романі з подвійною назвою (у варіанті роману-газети твір іменований як “Буранний полустанок” – за епіцентром подій) – це что реалізм, де реальне стикається з фантастикою например, що в нього (за висловом Ф,.До-стоєвського) змушені вірити. Стародавні міфи, легенди й перекази, містицизм Гоголя, М. Булгакова, Гарсіа Маркєса, віртуальна дійсність у творах українських письменників В. Земляка чи П. Загребельного, наукова фантастика Олександра Беляєва, Олексія Толстого, Гєрберта Уеллса, Станіслава Лема’ у своїй самобутності і різноманітності хвилюють і наводять на серйозні роздуми саме своєю дотичністю до реального життя. Фантастичне – це своєрідна гіперболізація і метафоризація дійсності, котру читач має осягнути у всій її складності, глянути на неї з філософської точки зору. Саме на цьому наголошує у вступному слові Ч. Айтматов.

Сокровенні глибини людської свідомості (як определенного індивіда, так і суспільства загалом) за допомогою фантастичних елементів зрощуються з простими, на перший погляд, але складними і суперечливими, нередко абсурдними колізіями буденності. Саме ці чинники возлежать в основі ідейно-проблематичного пласта резонансного не тільки для свого часу роману “і понад вік триває денек” Ч. Айтматова.

У центрі твору нелегка доля незатейливого залізничника, учорашнього фронтовика Єдигея Жангельдіна, прозваного Буранним. Часовий епіцентр подій – похорони давнього приятеля Єдигея Казангапа, з яким поєднала нелегка повоєнна толика, коли учорашнім героям війни, які перенесли тяжкі фізичні і моральні втрати, случалось облаштовувати життя. Злидні, голод, втрату небольшого синочка, який згорає в гарячці через відсутність належної медичної допомоги, зневіра у правосудді культівської системи, драматичне у своїй безперспективності (неможливість створення щастя при нещасті інших – у даному випадку руйнування власної сім’ї) кохання до дружини репресованого приятеля, свавілля та беззаконня властей – все протекать крізь серце і пам’ять Єдигея Буранного.

Герой у повоєнне лихоліття разом з вірною дружиною Укубалою опиняється на станції Боранли-Буран-ний. Здесь влаштовується працювати при допомозі Казангапа – людини, на долю якого теж безжально вплинули жорстокі реалії часу. Злидні і біди довелось терпіти друзям, аж поки з часом не стабілізувалось якось життя.

Власне погибель і похорон Казангапа і є тим спектром роману, в світлі якого окреслюється багатство проблематики твору. Здесь і проблема історичної пам’яті, без якої люд приречений на поступову моральну деградацію і зникнення, і небезпека посягання на людську індивідуальність для підкорення особистості і людства загалом кандидатами на світове панування, і необхідність терпимості, без якої загине людська цивілізація, раз до одного як конкретних особистостей, например і різних соціально-політичних систем, і несприйняття бюрократично-казенних підходів до життя, і бережливе ставлення до природи, до національних святинь.

Типично, що ще у своїй лебединій пісні “Поема на тему море”, так безсовісно відкинутій новітніми ідеок-ратами у соцреалістичний загал, величавый українець Довженко ставив ці болючі питання. До речі, Олександра Довженка дуже високо цінував Чингіз Айтматов, відзначаючи органічну єдність національного і загальнолюдського у творчості майстра. Якщо ж говорити на тему ідейно-естетичну спорідненість українця Довженка і киргиза Айтматова, то вона у багатьох качествах: у переплетенні реального та уявного, у філософських наснаженнях ретроспекцій, метафор, в алюзивності, у єдності з народними духовно-етичними скарбами, у необхідності збереження родових і національних традицій, батьківської хати, історичних святинь і передусім потребі катарсису душі.

В екстремальних ситуаціях, на межі життя і смерті людину завжди тягне подумки у рідні місця, до втраченого родинного вогника, в дитинство і юність, до материнських святинь, виникає потреба покаяння і прощення.

“Не реально, не правдоподібно! Звідки раптом имела возможность з’явитися роз’єднана на тисячі кілометрів з вмираючим воїном його мати, що стала скорботно в узголів’ї сина!” – гласили опоненти, засоціологізо-вані крайнощами ідеократичної естетики, величавому Довженку. “Мати завжди стоїть над могилою свого сина!” – відповідав зі всесвітнім ім’ям митець, який відкидав п’ятаки мідних правд, беручи лише “чисте золото правди”. Мати что батько Івана Орлюка із довженевської “Повісті полум’яних літ” залишаються помирати під відкритим небом, у зруйнованій ворогом хат-і, на селянській печі, що виступає эмблемой родинного вогнища. Усіх своїх односельчан, що у вирі життя розпорошились по різних усюдах великої держави, скличе башка колгоспу Сава Зарудний із “Поеми. на тему море” до рідного села Зелений Кут попрощатися з батьківською хатою: рідні степи, скроплені позже і кров’ю народу-воїна і народу-трудівника, мовчазні свідки національної історії, в ім’я руйнівних експериментів мали назавжди залишитись дном моря, штучного моря – витвору людської гордині, яка прагнула привнести корективи у Божі промисли. То чи ж має право людина як суб’єкт історії ігнорувати дані нам Творцем усього сущого моральні і природні закони й творити собственную власну дисгармонію світу, втручатись в усталені правила буття.

Єдність із батьківською хатою – 1 із магістральних проблем творчості великого майстра, “яскравого виразника національної культури, національної поетики й національного приему мислення” (Ч. Айтматов). У цій єдності – моральна парадигма вірності семейству і народу, зв’язку поколінь у збереженні кращих традицій минулого, духовних витоків творчого, а не руйнівного начала.

Аналогічні думки і почуття спустя роздуми і клубок спогадів, біль головного героя роману “Буранний полустанок” висловлює Ч. Айтматов. По-різному сприймають погибель старого залізничника Казангапа земляки. Одні – байдуже, по-чиновницькому, як звичайну життєву неминучість, інші (як головний персонаж твору Єдигей) – болісно, як відхід у минуле найсокро-веннішого, рідного, незабутнього, що пов’язане не тільки з власним життям, але й часткою неоднозначної, у чомусь величної і водночас трагічної історії. На жалко, діти достойних батьків у період відносно ситого благополуччя нередко стають бездуховними і прагматичними, втрачаючи у технократичному світі зв’язки з родинним коренем. Этим є син небіжчика Казангапа безпринципний кар’єрист Сабітжан.

Саме Сабітжан своїми розповідями на тему радіокерованих людей, що подаються як досягнення науково-технічного прогресу, викликає не тільки скептицизм, а й тривогу – тривогу за майбутнє людства загалом. Кар’єристові, для котрого похорон рідних – життєва необхідність, власне і байдуже, де закопають батька: лиш би швидше здійснити ритуал, який обтяжує багатьох.

Єдигей же наполягає на что, щоб його друг Кайзнггіп був похований на родовому кладовищі предків Ана-Бейїт. Воно є сторінкою призабутої книжки степової історії, однак є “грамотії, історією вважають тільки что, що написано на папері”. Для их в усьому раціоналізм, прагматичний, в основі своїй безбож-ницький, підхід до життєвих фактів і явищ, до майбутнього, у якому слід керувати і регулювати всім: природою, людьми, народжуваність яких теж підлягатиме тотальному контролю. Контроль встановлять і над душами: “Бо все буде передбачене у поведінці людини – всі вчинки, всі думки, всі бажання. От, скажімо, у світі сразу демографічний вибух, тобто людей дуже багато розплодилося, годувати нічим. Що треба робити? Скорочувати народжуваність. З дружиною матимеш діло тільки тоді, если сигнал на те дадуть, виходячи з інтересів суспільства”.

Можна подивуватися неабиякій прозірливості создателя “Буранного полустанку” (багато в чому пророчого роману), котрий за добрий десяток літ до відомих подій, що спричинили розвал могутньої радянської цивілізації не без впливу на психологію мас, застерігав на тему грядущу небезпеку використання психотронної зброї для підкорення цілих народів. Людина перетворюється у безнаціонального, бездуховного, здатного сліпо виконати будь-які накази біоробота. На тему це мріяли з давніх-давен претенденти на світове панування.

Новий образ “Йото заріеиз” необхідний в епоху інформатики, если втрачається сакральне сприйняття дійсності, коли світ знаходиться де-факто у полоні інфернальних сил, котрими і користуються для здійснення мондіалістських планів “богообрані”. Сьогодні панує что, кому належать засоби масової інформації.

Слуги диявола завойовують простір окультною агресією. Слушно зазначає православний мислитель Ю. Воробйовський: “Цими силами не користуються, їм служать. їм приносять людські жертви”. До речі, цей православний публіцист події у серпні 1991 року називає першою психотронною революцією, наводячи цікавий приклад, если зомбі-генератори на борту американського крейсера “Белкап” були налаштовані на особливий режим роботи: “Невидимий промінь був націлений на Столицу. У столиці його дія коректувалась. Спеціальну техніку включили на шостому поверсі американського посольства. Вона також була вже випробувана. Однак у ході апробації, поглинаючи велику кількість енергії, облаштування загорілись. До вогнища російські пожежники допущені не були. Однак спрацювало все чітко: