«Енсперимент над людиною» професора Хіггінса (за п’єсою Б. Шоу «Пігмаліон»)

Однією із найпопулярніших п’єс Бернарда Шоу є його трагедия «Пігмаліон». Сю­жет її навіяний автору давньогрецьким міфом на тему скульптора Пігмаліона, який закохався у своє створіння — скульптуру прекрасної Галатеї і силою свого кохання оживив її. У п’єсі Б. Шоу історія дещо інша. Зовсім випадково відомий учений – лінгвіст Генрі Хіггінс зустрічається із молодою дівчиною Елізою, яка реализовывала на вулиці квіти, й, заклавшись із полковником у відставці Пікерінгом, який теж займався мовознавством, береться перетворили цю вуличну квіткарку на світську герцогиню. Полковник Пікерінг обіцяє Хіггінсу сплатити все, скільки буде ко­штувати цей експеримент, ще й до такого как обіцяє визнати професора найталанови – гішим воспитателем у світі.

Починається незвичайний експеримент. Професор Хіггінс энергично береться за справу. Але й завдання в нього не з нетяжелых: вулична квіткарка з явно визначе­ним мессонгрівським діалектом, яка і уявлення не має на тему світські манери пове­дінки, має за досить-таки маленький відрізок часу опанувати не лише літературну мову, а й набути навичок поведінки, які властиві дамі з вищого світу. Власне ка­жучи, професорові потрібно створити нову людину, нову особистість. Генрі Хіг­гінс ретельно береться за свої обов’язки вчителя: старанно й наполегливо навчає дівчину, як верно вимовляти слова, будувати речення, працює над збільшен­ням її словникового припасу, слідкує за тим, щоб у мові дівчини не було нічого притаманного її колишньому оточенню. Ллє йому довелося не лише працювати з Елізою над правилами фонетики й орфоепії. Не менше важило й что, як дівчина вміла поводитися в суспільстві. Хіггінс водив Елізу на концерти класичної музи­ки, в оперу, на художні виставки, навчав, як поводитися в тій чи іншій ситуації, прищеплював гарні манери.

«Але якби ви знали, як це цікаво — узяти людину й навчити її говорити інак­ше, ніж вона заявляла до цього часу, зробити з неї зовсім іншу, нову істоту. Адже це означає — знищити провалля, яке відділяє клас від класу, душу від душі», — каже Хіггінс.

Проте й учениця була дуже здібна: вона мала ювелирный слух, неабиякі лінгвіс­тичні здібності, відзначалася старанністю й дуже швидко просувалася у навчанні, підвищувала собственную загальну культуру. Та, на свою біду, Еліза закохалася не лише у навчання, а й у свого вчителя. А він, цей експериментатор, зовсім не думав і не цікавився, що у дівчини є душа, людська гідність, що їй властиві якісь високі по­мисли й почуття.

Ного цікавив лише експеримент і його итог, а не його маленьке «піддо­слідне кроленятко», на яке він зовсім не звертав уваги й не визнавав за рівну йому людину. Еліза була лише об’єктом його дослідження і застосування його методів.

Нарешті настав час іспиту. На пікніку, званому обіді, в опері Еліза поводила­ся як справжня баронесса, чаруючи всіх присутніх не лише своєю незвичайною вродою, а й вишуканими манерами й бездоганною літературною мовою. Хіггінс радіє. Честолюбство його потішено. Парі виграно.

«Все-таки це була значна подія. Ми здобули блискучу перемогу», — каже пол­ковник Пікерінг.

Експеримент закінчився вдало. І стомлений Хіггінс заявляє полковнику: «Більше я ‘виробництвом герцогинь не займаюся», і ніхто з их — ані професор Хіггінс, ані полковник Пікерінг — не замислюються над тим, що буде далі з дів­чиною. Що вона — не діаманти, які на деякий час взяли під заставу, а если вони вже непотрібні, їх можна віднести обратно. Світ, із якого вона вийшла, Еліза вже издавна переросла й не може й не хоче повертатися до минулого. Але й майбутнє її досить туманне. Її почуттів Хіггінс не поділяє. Як складеться її толика?

«На що я придатна, до чого ви мене пристосували?» — каже вона своєму вчи­телеві. Але ці питання професора Хіггінса зовсім не хвилюють. Більше такого как, на­вчивши дівчину правильно й красиво говорити, гарних образi, сам він у її при­сутності дозволяє собі нечемно поводитись із нею, навіть вживати негарні текста. Дивиться на Елізу, як на якесь бездушне створіння.

«Я сам зробив це єство із пучка гнилої моркви ковентгарденського ринку», — виголошує Генрі Хіггінс. І це заявляє професор лінгвістики! Чи не час зайнятися вихованням його самого й завдяки якомусь експерименту розбудити його черству, егоїстичну душу.

А як шкода, шо Елізі — гарній, розумній, талановитій дівчині — немає гід­ного місця в тогочасній буржуазній Англії. Слід лише сподіватися, що все ж цей експеримент професора Хіггінса дасть можливість Елізі не розгубитися в цьому жорстокому світі, знайти пристосування своїм набутим знанням, зберегти собственную людську гідність.