Друзья души моей… (про улюблені пушкінські вірші)

Приятели души моей… (про улюблені пушкінські вірші)

Для мене це дуже важко – визначити, який із віршів Пушкіна в мене улюблений. Ну, як ие можна порівняти і найперші, найчарівніші у моєму житті рядки “У лукоморья дуб зеленоватый” (це вже на все життя разом зі мною), і романтичне “До моря”, і вічну мелодію “дивного мгновенья”, й урочисте “Слух обо мне протечет по всей Руси великой”, і мрійливо-сумне “Снова я посетил…”, і багато інших рядків, що приходили з різним настроєм, у різні часи, різні пори року…

что я хочу розповісти про одну з тем пушкінської лірики. Цей поділ умовний, це не зібрано ні до єдиного циклу, ні до якоїсь там збірки, але для мене ці рядки з 1-го джерела, одного потоку. Мені здається, що вони йдуть із самого пушкінського серця, бо присвячено їх найдорожчим у житті подіям, найдорожчим людям.

Колись я дуже здивувалася, побачивши в заповітному синьому томі кілька віршів з однаковою назвою – “19 жовтня”. Славетні ліцейські роковини! Мовби по щаблях років піднімалася я ними – від 1-го почуття-розуміння до іншого: дитячі розваги, юнацьке братерство, перші кроки служіння музам, вірність дружбі, справжня мужність что гідність.

Друзья мои, прекрасен наш единение!

Он, как душа, неразделим и вечен!

Неколебим, свободен и беззаботен,

Срастался он под сенью дружных муз.

Куда бы нас ни кинула судьбина

И счастие куда б ни привело -

Всё что же мы. Нам целый мир -

чужбина.

Отечество нам – Монаршее Село.

І знову – у будь-яку пору року – осінь шурхотить жовто-багряним листям. Спустя мокрі гілки алеї просвічує на чавунній лавочці замріяна тоненька постать юнака з кучерявим волоссям. Такі милі, такі близькі імена – Кюхельбекер, у кого, до речі, теж с вірші з назвою “19 жовтня”, “перший друже, безцінний друже” Пущин, і ще поет – Дельвіг, і что, хто був поруч у останню моторошну подорож – Данзас, і блискучий, шляхетний Горчаков, і Яковлев – “талия 200 нумерів”. До них звало серце у важкі хвилини Михайлівського заслання, спогадами на тему “ліцейські ясні дні” зігрівалося, стискувалося в жалобі на тему них – бентежних патріотів оспіваної ним Росії. І ледь повернувшись із заслання, на запитання повелителя поет відповідає відверто: “Став би до лав бунтівників”, – бо там були друзі. Це ж їм, навіть під наглядом самого повелителя, він напише в ліцейську роковину 1827 р.:

Господь в помощь вам, друзья мои…

И в мрачных пропастях земли.

Скільки ж довелося їхати-йти спустя усю Росію до Пушина цим рядкам – 1 з найдорожчих скарбів декабристської дружини О. Муравйової – рядкам, тоді ще незнаним, нечитаним, недрукованим, але этим теплим і потрібним, як. потиск дружньої руки!

Ну да озарит он заточенье

Лучом лицейских ясных дней!

А ось рядки, що лунають, мов світла й безкорислива юнацька присяга:

Пока свободою горим,

Пока сердца для чести живые,

Мой друг, Отчизне посвятим

Души красивые порывы!

Це вірші, присвячені тоді ще юному Петру Чаадаєву, ще офіцеру, а не опальному філософу, що стояв на початку пушкінського шляху служіння її Величності Правді.

Завжди зі мною рядки, що входять у душу відразу ж, після першого читання, мовби беруть твоє серце в теплі турботливі долоні, нагадуючи бабусю з її казками, таке неповторне, тільки в дитинстві знайоме почуття надійного рідного крила-захисту:

Подруга дней моих грозных,

Голубка дряхлая моя!

Одна в глуши лесов сосновых

Издавна-давно ты ждешь меня….

Старенька няня Арина Родіонівна, найнадійніший приятель, до образу якої часто звертався поет, відтворюючи його знову й знову – в романі “Євгеній Онєгін”, у повісті “Дубровський”, роблячи безсмертним.

Якось тепліше і спокійніше на душі від усіх цих пушкінських рядків. Ніби стають поруч із ним друзі Пушкіна, а отже – і поруч із нами.