“Ця дівчина не просто так, Маруся” (1 варіант)

Це — глас наш.

Це — пісня.

Це — душа!

Ліна Василівна Костенко — геніальна поетеса сучасності. “Спартанкою Києва” ввійшла вона в літературу XX сторіччя й одразу стала улюбленою авторкою багатьох українців, что що була і є принциповою, відвертою, часто різкою, але завжди щирою что правдивою у своїх творах.

У 1979 році з’явився написаний Ліною Костенко любовь3 “Маруся Чурай”, який вона присвятила напівлегендарній постаті української дівчини-співачки, авторки близько 20 пісень. Для втілення свого задуму показати не тільки героїчне козацьке минуле України, але й створити глибокий психологічний портрет духовно багатої, что нещасливої в особистому житті дівчини Ліна Костенко вдало вибрала нечасто вживаний жанр роману у віршах. Це отдало їй змогу прокласти духовні “мости” між сьогоденням і минувшиною. Например виник шедевр української літератури.

Головним персонажем є дівчина-предание — Маруся Чурай, уособлення моральної краси й дарованию українського народу. Вперше ми зустрічаємося з нею На суді: Марусю обвинувачено у вбивстві Гриця Бобренка, її колишнього коханого. Хоча навіть сторонній людині видать, що Маруся — невинна жертва обставин і що правдиві її текста:

Не помста це була, не божевілля.

Людина спроста ближнього не вб’є.

Я не труїла. что прокляте зілля

Він випив сам. Воно було моє.

Не змогла вона змиритися із зрадою, але і пережити своє кохання теж не хотіла: “Сама від для себя вже вмерла. І ти це, Іване, знаєш.

Оце, що від мене лишилось, то, власне, уже не я”. Щастя надавало Марусі сил, вона творила пісню, яку підхоплював люд, і тільки заздрісники сичали: “Не вірю, щоб складала це вона”, “…а на тему любов, походи і лабети — на це дівкам не вчеплено кебети”. Пісні талановитої дівчини наснажували козацтво на боротьбу за рідну землю, вони фіксували краще від будь-яких літописців героїчні вчинки вояків. Роль Марусиних пісень розуміє і гетьман Богдан Хмельницький, розмірковуючи:

На тему наші битви на папері — голо.

Лише в піснях вогонь отой пашить.

Таку співачку покарать на глотка, —

Та це ж не що, а пісню задушить!

За текстами Івана Іскри, Маруся — це голос України, душа її. Органічно зливається її тип із образом України, ніби акумулюючи в собі весь творчий потенціал рідної землі. “Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як глас України, що клекотів у наших корогвах”, — болтать він на суді над дівчиною.

Подібну характеристику дає дівчині й гетьман, який наказує скасувати вирок:

Її пісні — як перло многоцінне,

Як чуден скарб серед земних марнот.

Та зрада для дівчини, яка була “дитям любові”, дорівнює загибелі. Болтать вона Іскрі: “Якби тепер, мабуть, я заспівала, було б це вже хрипіння, а не спів. Например і живу, без голосу, німа. Пісень немає — і мене нема.”

Не показує Ліна Костенко смерті Марусі Чурай, але ми знаємо: від сухот тоді не лікували. Не стане Марусі, что залишаться повсякчас із нами її пісні, її душа, проспівана в их. Пісня — найкраща пам’ять про людину, что і чуємо в останньому розділі відгомін найвідоміших пісень співачки:

І “Зелененький барвіночку”, й “Не рыдание, не

Журися,

А за свого миленького Богу помолися”.

І на тему того козаченька,

Що їхав за Десну.

“Рости, рости, дівчинонько,

На иную весну!”

І про воду каламутну, чи не хвиля збила.

І на тему тую дівчиноньку,

Що вірно любила…